Как убивали Георгия Гонгадзе

Публичная часть истории с арестом Алексея Пукача чем дальше тем больше начинает напоминать какое-то шоу мистера Бина.

Некоторые газеты начинают на полном серьезе обсуждать тему, что на самом деле поймали не Пукача, а его двойника. Но рассказы про двойника – нелогичны для любого, кто имеет глаза: на обнародованных фотографиях Пукача 2003 и 2009 годов видно, что это один и тот же человек, постаревший ровно на период, разделяющий два снимка.

Еще одна тема, которую раскручивает адвокат Пукача Сергей Осыка – что якобы Пукач не прятался.

Как тогда иначе назвать поведение человека, который с 2005 года уклонялся от общения со следствием, зная, что он объявлен в розыск и ему светит пожизненное заключение?

Может, Пукач и не сидел в землянке, но выбрал местом проживания хату на краю Богом забытого села. Жизнь в деревне идет в своем ритме, где соседи могут неделями не видеться и не разговаривать, что считается нормальным. Это и может служить причиной того, что Пукач не сбежал сразу, как его односельчане увидели подозрительных лиц, оказавшихся сотрудниками СБУ.

В развитие темы адвокат рассказывает, что Пукач сам сдался СБУ. Основания для таких утверждений были бы только в одном случае – если бы Пукач пришел с явкой с повинной. Еще один вопрос в этой связи - как он мог не сдаться, когда его брала «Альфа»? Проглотить капсулу с ядом? Начать отстреливаться?

По сути, все публичное обсуждение ареста Пукача свелось к разговорам: «Не могли найти Пукача – плохо. Смогли – тоже плохо». Но уже практически никто не обращает внимания на задержание человека, который обвиняется в самом громком убийстве за всю историю независимой страны. Роль Пукача в убийстве Гонгадзе доказана на уровне Верховного суда – в решении по трем ранее осужденным сотрудникам «наружки» - Поповичу, Костенко и Протасову, пишет «Украинская правда».

Ниже приводим отрывок из определения коллегии Верховного суда по уголовным делам от 8 июля 2008 года, которое ранее не публиковалось в прессе. Фамилия Пукача там не фигурирует, но выплывает из контекста. В решении суда сказано, что команду убивать Гонгадзе давало «неустановленное лицо», которое при этом являлось начальником Главного управления уголовного поиска МВД. На тот момент это и был Пукач.

«…Як установив суд, злочини було скоєно за таких обставин.

Протасов М.К., обіймаючи з 03 серпня 2000 року посаду помічника начальника чергової частини управління організації боротьби з небезпечними злочинами та організованою злочинністю Головного управління кримінального пошуку МВС України (далі ГУКП МВСУ),

Костенко В.М.- з 15 липня 2000 року посаду начальника відділення,

а Попович О.В. - з 11 травня 2000 року посаду оперативного уповноваженого того ж спеціального підрозділу міліції,

15 вересня 2000 з ініціативи та вказівки особи, кримінальна справа щодо якої виділена в окреме провадження (далі - невстановленої особи), керівника зазначеного підрозділу, були залучені до здійснення негласних оперативних заходів у місті Києві щодо журналіста Гонгадзе Г.Р., який протягом 1999-2000 років опублікував низку статей та провів ряд аналітичних теле- та радіопрограм з критикою дій найвищих посадових осіб держави.

У другій половині дня, перебуваючи в службовому автомобіля ГУКП МВСУ «Хюндай-Соната», невстановлена особам запропонувала Протасову М.К., Костенкові В.М. та Поповичу О.В., який знаходився за кермом автомобіля, безпідставно затримати Гонгадзе Г.Р.

Хоча об’єктивних даних, які б свідчили про протиправну поведінку Гонгадзе Г.Р., вчинення ним злочину або готування до нього, не було, засуджені, діючи з особистої зацікавленості та кар’єрних спонукань, догоджаючи невстановленій особі, усупереч вимогам ст.ст. 10-13 Закону України «Про міліцію», ст.ст. 6-10 Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність», відомчого наказу МВС України, яким передбачені права та обов’язки працівників міліції при проведенні заходів кримінального пошуку, погодилися спільно вчинити запропоноване затримання.

При цьому вони усвідомлювали, що реалізація такого затримання явно виходить за межі наданих їм прав та повноважень і завдасть істотної шкоди державним інтересам та охоронюваним законом правами громадянина на свободу та особисту недоторканність.

Оскільки того дня не вдалося затримати Гонгадзе Г.Р., невстановлена особа та засуджені вирішили завершити задумане наступного дня.

16 вересня 2000 року близько 22 години 30 хвилин, діючи відповідно до запропонованого невстановленою особою плану, з розподілом ролей кожного із учасників групи, після того, як Гонгадзе Г.Р. вийшов з будинку № 7 на бульварі Лесі України, Попович О.В. під’їхав до нього на службовому автомобілі «Хюндай-Соната» й під виглядом попутного транспорту погодитися підвезти додому.

Він навмисно запропонував Гонгадзе Г.Р. розміститися на задньому сидіння, куди згодом за задумом по обидва боки від нього сіли Протасов М.К. та Костенко В.М.

Невстановлена особа сіла на переднє сидіння. Після затримання автомобіль за вказівкою невстановленою особи поїхав за межі міста.

По дорозі Протасов М.К. та Костенко В.М. завели руки Гонгадзе Г.Р. за спину та нахили голову вперед, а невстановлена особа гумовим кийком завдала йому декілька ударів по тілу.

На неодноразові повідомлення затриманого про своє ім’я, прізвище, професію, його запевнення про непричетність до злочину та прохання відпустити, або ж надати можливість передати дружині ключі від квартири, засуджені не реагували.

Близько 23 години 45 хвилин вони приїхали в село Сухоліси Білоцерківського району Київської області, де з подвір’я будинку № 32 на вулиці 30 річчя Перемоги, невстановлена особа взяла мотузку та лопату, які поклала до багажника автомобіля.

Після цього за вказівкою останньої приїхали в безлюдне місце – ліс, що знаходиться неподалік згаданого села.

Близько 00 годин 10 хвилин 17 вересня 2000 року, перебуваючи під дією тих же мотивів, засуджені та невстановлена особа попередньо змовились групою осіб умисно вбити Гонгадзе Г.Р. З цією метою Попович О.М. неподалік від місця зупинки автомобіля став копати яму. Протасов М.К. та Костенко В.М. вивели Гонгадзе Г.Р. з автомобіля, зняли з нього куртку, взуття й повалили на землю.

Невстановлена особа та Протасов М.К. стали утримувати його на землі, а Костенко В.М. в той час зв’язав мотузкою руки і ноги. Потім вони втрьох віднесли тіло до ями.

Невстановлена особа запхнула в рот Гонгадзе Г.Р. носову хусточку й далі стала стискати шию руками. Протасов М.К. в той час утримував потерпілого за плечі.

За вказівкою невстановленої особи Попович О.В. зняв із Гонгадзе Г.Р. ремінь й передав невстановленій особі, яка з нього зробила зашморг, накинула його на шию Гонгадзе Г.Р. й стала затягувати його.

Долаючи опір останнього, Костенко В.М. тримав його за ноги, Протасов М.К. продовжував тримати за плечі, а Попович О.В. завдав декілька ударів ногою в живіт. Внаслідок механічної странгуляційної асфіксії, яка розвинулась від здавлення шиї, Гонгадзе Г.Р. помер.

Після цього засуджені облили труп пальним й підпалили його, а потім рештки тіла закопали. По дорозі додому позбулися частини речей, які належали убитому.

Під час досудового слідства та судового розгляду справи засуджені Протасов М.К., Костенко В.М. та Попович О.В. визнали фактичні обставини умисного вбивства Гонгадзе Г.Р., вчиненого з їх участю, й у своїх показаннях неодноразово, послідовно, детально, в об’єктивно можливому та необхідному обсязі розповіли про час, місце, спосіб, обстановку злочину, роль кожного з них під час його скоєння.

Не заперечили вони й того, що, будучи працівниками міліції та, відповідно, службовими особами, які здійснюють функції представників влади, за наведених у вироку обставин вчинили умисні дії, що явно виходять за межі наданих їм законом прав і повноважень, якими спричинили істотну шкоду державним інтересам та охоронюваним законом правам та інтересам Гонгадзе Г.Р. Призналися, що при здійсненні цих повноважень застосовували до потерпілого насильство, болісні та такі, що ображають його особисту гідність, дії та спричинили тяжкі наслідки.

Те, що засуджені вчинили інкриміновані їм злочини, окрім їхніх визнавальних показань, підтверджується також сукупністю зібраних та досліджених у судовому засіданні доказів, дійсність, правдивість та достатність яких ніким не оспорюються, у тому числі й у касаційних скаргах захисників та засуджених».